Публічне управління: концепції, парадигма, розвиток, удосконалення

ДЕФІНІЦІЯ ТА АРХІТЕКТУРА РИЗИК-МЕНЕДЖМЕНТУ В СТРУКТУРІ ПУБЛІЧНОГО УПРАВЛІННЯ СФЕРОЮ ОБОРОНИ

Марина Абражевич — 2026-04-06

У статті здійснений системний аналіз дефініції та архітектури ризик-менеджменту в структурі публічного управління сферою оборони. Зазначено, що ризик-менеджмент у сфері оборони є системним і багатовимірним процесом, який інтегрує нормативно-правові, стратегічні, організаційно-процесуальні, технологічні та кадрові компоненти. Він забезпечує ідентифікацію, оцінку, планування, реагування та контроль ризиків, які можуть впливати на досягнення оборонних цілей та національної безпеки.

Дефініційно ризик розглядається як ефект невизначеності на цілі організації, що підкреслює його динамічний характер. Це означає, що ризик охоплює не лише ймовірність настання негативних подій, а й масштаб потенційного впливу, включно з можливими позитивними наслідками. Таке розуміння відповідає міжнародному стандарту ISO 31000:2018 і формує наукову основу для системного підходу до управління ризиками.

Архітектура ризик-менеджменту є багаторівневою та інтегрованою системою, що включає: нормативно-правове забезпечення і політики як фундамент, що визначає правові рамки, відповідальність та процедури; стратегічний рівень, який забезпечує прогнозування ризикових сценаріїв і інтеграцію у стратегічне планування оборони; організаційно-процесуальний рівень для реалізації циклу управління ризиками через методи і процедури оцінки та контролю; технологічний та інформаційний рівень для оперативного моніторингу, моделювання та підтримки управлінських рішень; організаційну культуру і компетенції, що формують ризико-орієнтоване мислення, кадрову підготовку і ефективну взаємодію між підрозділами.

Інтеграція всіх рівнів архітектури забезпечує системність і ефективність управління ризиками у публічному секторі оборони. Такий підхід дозволяє не лише зменшувати потенційні загрози, а й підвищувати стійкість оборонної системи, адаптивність до змін зовнішнього середовища та оптимізацію ресурсів держави.

Ключовою практичною цінністю ризик-менеджменту в оборонному публічному управлінні є його проактивний характер, який дозволяє державі прогнозувати потенційні загрози, приймати обґрунтовані управлінські рішення і формувати превентивні та коригувальні заходи. Це перетворює управління ризиками на стратегічний інструмент забезпечення національної безпеки.

ПИТАННЯ УПРАВЛІННЯ ЗАКЛАДАМИ ОСВІТИ: ДОСВІД ЄС ДЛЯ УКРАЇНИ

Мирослав Бурик — 2026-04-06

У статті досліджено особливості управління закладами освіти в європейських країнах. Проаналізовано освітню систему Європейського Союзу та проблеми її функціонування. Особливу увагу приділено формуванню Єдиного освітнього простору в Європі. Також здійснено аналіз моделей управління освітніми системами. Зроблено висновок про відсутність універсальної ефективної моделі управління закладами освіти, оскільки як централізація, так і децентралізація залежать від національних особливостей кожної країни. Розглянуто роль наглядових (піклувальних) рад у забезпеченні автономії закладів освіти. Окреслено напрями реформування змісту освіти в країнах ЄС. Наголошено, що досвід управління закладами освіти в Європі потребує адаптації до українських реалій. Запропоновано приділити особливу увагу формуванню освітньої культури як чинника національної ідентичності та інструменту розбудови громадянського суспільства в Україні засобами освіти.

Сучасна система освіти характеризується різноманіттям управлінських підходів, наявністю освітніх організацій різних форматів і форм власності, побудованих на широкому спектрі методологічних засад. Зазначено, що з початку 1980-х рр. у країнах ЄС відбувається децентралізація адміністративних процедур і розширення автономії закладів початкової, середньої та вищої освіти.

У більшості країн ЄС заклади освіти наділені значною автономією у використанні фінансових ресурсів для потреб установи та педагогічного персоналу. У більшості держав функціонують наглядові (піклувальні) ради, які мають різні повноваження й організаційні форми залежно від національного контексту.

Освіта є сферою суспільного життя Європейського Союзу, що не підлягає повній уніфікації. В сучасному європейському освітньому просторі жодна країна не зобов’язана дотримуватися єдиної моделі освіти, а кожна держава-член ЄС має право самостійно формувати власну освітню систему.

Пріоритетами ЄС у реалізації спільного освітнього простору визначено забезпечення сумісності та взаємного визнання кваліфікацій; створення умов для розвитку професійної освіти й навчання (Копенгагенський процес); а також формування Європейського простору вищої освіти з уніфікованими стандартами якості (Болонський процес).

Зроблено висновок, що за показниками сформованих компетентностей і набутих знань найвищу ефективність державного управління закладами освіти в ЄС демонструє Естонія. Попри високий рівень централізації системи управління освітою, її характерною рисою є оригінальні та ефективні моделі громадської участі в управлінні закладами освіти, що мають переважно консультативний характер.

ПУБЛІЧНЕ УПРАВЛІННЯ РЕСУРСНОЮ СТІЙКІСТЮ ДЕРЖАВИ: РОЛЬ І ЕФЕКТИВНІСТЬ СИСТЕМИ МАТЕРІАЛЬНИХ РЕЗЕРВІВ УКРАЇНИ

Валерій Воротін — 2026-04-06

У статті розкрито сутність публічного управління ресурсною стійкістю держави як комплексного процесу забезпечення стратегічної готовності суспільно-економічної системи до кризових викликів. Обґрунтовано, що система державних матеріальних резервів є ключовим інституційним інструментом формування ресурсної спроможності держави в умовах воєнного стану, енергетичних і продовольчих криз, екологічних ризиків.

Доведено, що Український державний науково-дослідний інститут «Ресурс» є ключовим науково-аналітичним партнером Центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику в сфері державних резервів – ДАУР. УкрНДІ «Ресурс» покликаний забезпечити комплексну науково-методичну, експертно-аналітичну та технологічну підтримку державної політики в сфері управління державними резервам. Доведено, що Інститут формується як науково-аналітичний центр нового покоління, що поєднує функції дослідження, прогнозування, технологічної розробки та науково-експертного супроводу державної політики в сфері державних резервів. Його унікальність полягає в поєднанні фундаментальної науки, прикладних досліджень і практичної реалізації через управлінські, економічні, правові та технологічні інструменти.

Визначено, що ефективне публічне управління державними резервами вимагає інтеграції ризик-орієнтованих підходів, цифрових систем моніторингу запасів і прозорих механізмів міжвідомчої координації.

Запропоновано структурно-функціональну модель забезпечення ресурсної стійкості держави, яка поєднує інструменти стратегічного планування, управління ризиками, прозорої логістики резервів і інституційної підзвітності. Аргументовано, що післявоєнне відновлення України і модернізація публічного управління стратегічними резервами створюють цілісну систему ресурсної стійкості держави, що забезпечує одночасно: стратегічну готовність до кризових сценаріїв; ефективне використання ресурсів та бюджетних коштів; інтеграцію українських процесів управління з європейськими стандартами; підвищення інституційної спроможності та прозорості публічного управління; забезпечення гуманітарної безпеки та соціальної стабільності.

ЕВОЛЮЦІЯ СИСТЕМИ ФІНАНСУВАННЯ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я УКРАЇНИ: КОМПАРАТИВНИЙ АНАЛІЗ НОРМАТИВНО-ПРАВОВИХ ТРАНСФОРМАЦІЙ ТА ЇХ РЕЗУЛЬТАТІВ

Ганна Глущенко — 2026-04-06

У статті здійснено компаративний аналіз еволюції системи фінансування охорони здоров’я України впродовж 1991–2024 рр. у зіставленні з кількісними показниками результативності відповідних нормативно-правових моделей. Виявлено три якісно відмінні етапи трансформації: консервативний (1991–2009 рр.), що характеризується збереженням кошторисної моделі Семашка за умов хронічного недофінансування (30–40% від реальної потреби); пілотного реформування (2010–2016 рр.), коли Закон №3612-VI заклав правові основи для апробації нових фінансових моделей у чотирьох пілотних регіонах; та системної трансформації (2017 р. –дотепер), що ґрунтується на контрактній моделі стратегічних закупівель через єдиного замовника – НСЗУ. На основі аналізу даних Global Health Expenditure Database ВООЗ встановлено, що впродовж 2000–2021 рр. приватні витрати домогосподарств (out-of-pocket) стабільно перевищували 44,8% загальних видатків на охорону здоров’я, що еквівалентно 33% середньої заробітної плати. Ця динаміка свідчить про структурний, а не ситуативний характер проблеми фінансової незахищеності пацієнтів. Розкрито механізми Закону «Про державні фінансові гарантії медичного обслуговування населення» (2017 р.) та інституційну роль НСЗУ як єдиного національного замовника, що усунув фрагментацію фінансових пулів. Доведено, що впровадження Програми медичних гарантій забезпечило консолідацію 68% державних видатків на охорону здоров’я до 2020 р. та знизило рівень неформальних платежів на первинній ланці з 62% (2018 р.) до 21% (2021 р.). Проаналізовано вплив валютних шоків 2014–2015 рр. та повномасштабного вторгнення (2022 р.) на фінансову доступність медичної допомоги. Встановлено, що загальнотаксова модель з централізованим пулом коштів виявилася структурно стійкішою до зовнішніх шоків, ніж кошторисна. Зроблено висновок, що попри системний прорив у фінансовому механізмі, повноцінна реалізація реформи потребує вирішення проблем якості, кадрового забезпечення, реімбурсації лікарських засобів та інтеграції паралельних відомчих систем фінансування.

ТЕРИТОРІАЛЬНА ГРОМАДА ЯК ПРОСТІР РЕАЛІЗАЦІЇ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕЇ: УПРАВЛІНСЬКИЙ ВИМІР

Галина Євсєєва — 2026-04-06

У статті досліджується взаємозв’язок внутрішньої політики територіальних громад та української національної ідеї в умовах сучасних трансформацій системи публічного управління. Обґрунтовано, що в процесі децентралізації та в умовах воєнного стану територіальні громади набувають особливого значення як базовий рівень реалізації державної політики, формування громадянської ідентичності та забезпечення соціальної згуртованості. Внутрішня політика територіальної громади розглядається не лише як сукупність управлінських рішень і адміністративних механізмів, а як ціннісно зорієнтований процес, спрямований на утвердження національних пріоритетів, демократичних принципів і відповідальності місцевої влади перед громадою.

Проаналізовано наукові підходи до трактування української національної ідеї як інтегративної основи державотворення та визначено її вплив на формування цілей і пріоритетів внутрішньої політики територіальних громад. Наголошено, що впровадження національно-ціннісних орієнтирів у діяльність органів місцевого самоврядування сприяє підвищенню легітимності управлінських рішень, активізації громадянської участі та зміцненню інституційної спроможності громад. Виокремлено основні напрями реалізації української національної ідеї у внутрішній політиці громад, зокрема у гуманітарній сфері, комунікаційній політиці, розвитку громадянського суспільства, волонтерської діяльності та підтримці національної культури. Зроблено висновок, що інтеграція української національної ідеї у внутрішню політику територіальних громад є важливою умовою ефективного публічного управління, забезпечення суспільної стійкості та сталого розвитку України. Зазначено, що громади виступають носіями державницької політики та цінностей, які втілюються у конкретних проєктах: розвиток української освіти, підтримка і навчання громадян української мови, культурні заходи що формують ідентичність громадянина України, охорона історичної спадщини, формування комфортного і безпечного середовища громади.

СТРАТЕГІЧНЕ УПРАВЛІННЯ КАДРОВИМ ПОТЕНЦІАЛОМ ПУБЛІЧНОГО УПРАВЛІННЯ В УКРАЇНІ: ТЕОРЕТИЧНІ ПІДХОДИ

Оксана Ковтун — 2026-04-06

У статті здійснений комплексний аналіз стратегічного управління кадровим потенціалом публічного управління в Україні, виокремлені основні етапи реалізації стратегічного управління кадровим потенціалом публічного управління в Україні. Зазначено, що стратегічне управління кадровим потенціалом публічного управління в Україні є ключовим чинником підвищення ефективності функціонування державних інституцій та реалізації державної політики. Його впровадження дозволяє забезпечити системне формування, розвиток і використання людських ресурсів у публічному секторі, що визначає рівень професійної компетентності, управлінської спроможності та мотивації публічних службовців.

Аналіз сучасного стану показує, що стратегічне управління кадровим потенціалом в Україні розвивається поступово і стикається з низкою проблем, серед яких недостатня інтеграція стратегічного підходу у внутрішні управлінські процеси, обмежена цифровізація кадрових процесів, невідповідність системи професійного навчання сучасним вимогам, а також наявність бюрократичної культури, яка інколи знижує ефективність кадрової політики.

Разом із тим, формування довгострокової кадрової стратегії, розвиток компетентнісного підходу до управління персоналом, впровадження системи професійного навчання та підвищення кваліфікації публічних службовців, а також створення ефективних механізмів мотивації та управління кар’єрою дозволяють поступово долати ці перешкоди. Особливе значення має інтеграція стратегічного управління кадровим потенціалом із процесами цифровізації та модернізації публічного управління, що створює умови для підвищення прозорості, підзвітності та результативності державних інституцій.

Стратегічне управління кадровим потенціалом у публічному управлінні України є необхідною передумовою підвищення інституційної спроможності держави, формування професійного та компетентного корпусу державних службовців, ефективної реалізації реформ та забезпечення сталого розвитку системи публічного управління. Його вдосконалення потребує комплексного підходу, включаючи модернізацію нормативно-правової бази, розвиток професійних компетентностей персоналу, підвищення рівня цифровізації та створення умов для мотиваційного та кар’єрного розвитку публічних службовців.

«ПОЗАСИСТЕМНА» ПУБЛІЧНА СЛУЖБА В УКРАЇНІ: ПРИЧИНИ І НАСЛІДКИ

Валентин Малиновський — 2026-04-06

Стаття присвячена аналізу процесів фрагментарності та деінституціоналізації державної служби в Україні, наслідком чого є формування позасистемних правових статусів окремих посад. Показано, що реформа державної служби 2015 р., спрямована на запровадження принципів професіоналізму, патріотизму, доброчесності, ефективності, стабільності, політичної неупередженості та системи заслуг, згодом зазнала суттєвого відходу від цих базових засад через практику точкового виведення окремих посад зі сфери дії Закону України «Про державну службу».

На прикладі зміни правового статусу голів місцевих державних адміністрацій, які були вилучені з вищого корпусу державної служби, показаний процес формування гібридної моделі, за якої адміністративні за своїм функціоналом посади підпорядковуються політичним принципам проходження служби, що суперечить принципам публічної служби ЄС.

Обґрунтовано, що створення позасистемних статусів зумовлює руйнування єдності та уніфікованості інституту державної служби, нівелює кар’єрні механізми, посилює політичну залежність посадових осіб і відтворює риси неопатримоніальної системи. Окремо проаналізовано матеріальні та соціальні чинники, як причину до виходу окремих державних органів за межі уніфікованої моделі оплати праці держслужбовців з метою отримання особливих преференцій.

Зроблено висновок, що надання посадовцям позасистемного статусу створювало можливості для встановлення більш гнучких і вищих рівнів оплати праці, запровадження автономних механізмів стимулювання своїх працівників, незважаючи на те, що формування привілейованих режимів проходження служби в окремих державних органах суперечить принципам єдності, справедливості та прозорості публічної служби. У сукупності така практика створила передумови для інституційної асиметрії державної служби та послаблення її системності як цілісного публічно-правового інституту. Подальші наукові розвідки мають бути спрямовані на розроблення ефективних політико-правових механізмів подолання «позасистемності» публічної служби в Україні та відновлення принципу її інституційної єдності.

ФОРМУВАННЯ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ У СФЕРІ МЕДИЧНОГО ТУРИЗМУ ЯК ОСНОВА УДОСКОНАЛЕННЯ СТРАТЕГІЧНОГО УПРАВЛІННЯ ОХОРОНОЮ ЗДОРОВ’Я В УКРАЇНІ

Сергій Орган — 2026-04-06

Медичний туризм є комплексним явищем, що поєднує медичні, туристичні, логістичні, страхові та інформаційні сервіси. Його розвиток здатен підвищити конкурентоспроможність національної системи охорони здоров’я, стимулювати інвестиції, модернізувати інфраструктуру та покращити кадрову політику. Український досвід до повномасштабного вторгнення демонстрував позитивну динаміку: зростав потік іноземних пацієнтів, створювалися кластери, розвивалися публічно-приватні партнерства, проте відсутність централізованого моніторингу та системної статистики обмежувала ефективність управління.

В умовах війни структура попиту на медичні послуги змінилася, зростає значення соціально-гуманітарних напрямів (реабілітація поранених, психологічна допомога, довгострокова відновлювальна медицина), що робить медичний туризм не лише економічним інструментом, а й складовою відновлення та стійкості національної системи охорони здоров’я.

Міжнародний досвід (Німеччина, Франція, Іспанія, Великобританія, Латвія, Естонія) підкреслює кілька ключових принципів ефективної політики: стандартизація та акредитація закладів, координація між секторами, баланс між експортуванням послуг і захистом національних цінностей, системна аналітика та моніторинг. Для України це означає необхідність створення централізованих реєстрів, інтегрованих аналітичних платформ, механізмів ППП, розвитку кадрового потенціалу та системи соціальних гарантій для забезпечення доступу населення до послуг.

Незважаючи на окремі успіхи та наявні практики, тема формування державної політики у сфері медичного туризму в Україні залишається недостатньо розкритою. Відсутність єдиної стратегічної рамки, централізованого збору даних, комплексного правового регулювання та системи оцінки впливу обмежує можливості використання потенціалу медичного туризму для удосконалення стратегічного управління охороною здоров’я та сталого відновлення післявоєнної інфраструктури. Це підкреслює необхідність подальших досліджень і розробки цілісної державної політики, яка інтегрує економічні, клінічні та соціальні аспекти розвитку сектору.

ІНСТИТУЦІЙНІ МЕХАНІЗМИ КІБЕРБЕЗПЕКИ: ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ ПРАКТИК УКРАЇНИ ТА КРАЇН НАТО

Василь Пасічник — 2026-04-06

У статті досліджено інституційні механізми кібербезпеки України та країн НАТО в контексті забезпечення національної безпеки в умовах гібридних загроз. Актуальність теми зумовлена зростанням кількості та складності кібератак, що перетворюються на стратегічний інструмент впливу на державне управління та критичну інфраструктуру. Для України, яка перебуває у стані збройної агресії з боку російської федерації, кіберпростір став важливою складовою сучасної війни. У цьому контексті актуальним постає створення ефективної системи інституційного управління кіберзахистом, що забезпечує координацію, аналітику та оперативне реагування.

Метою статті є порівняльний аналіз інституційних механізмів кібербезпеки України та країн НАТО, з акцентом на діяльності Національного координаційного центру кібербезпеки при РНБО України (НКЦК) та NATO Cooperative Cyber Defence Centre of Excellence (CCDCOE) у Таллінні. Використано системний і порівняльно-аналітичний підходи для виявлення структурних подібностей і відмінностей між моделями управління кібербезпекою, а також для узагальнення натівських практик міжвідомчої координації, розвитку аналітичної спроможності, проведення навчань Locked Shields та застосування підходу «whole-of-society».

Результати дослідження свідчать, що Україна поступово наближається до стандартів НАТО, однак система кібербезпеки ще потребує інституційного зміцнення, сталого фінансування та розвитку кадрового потенціалу. Натомість модель НАТО, представлена CCDCOE, відзначається комплексністю, високим рівнем координації та практичним спрямуванням. Запропоновано рекомендації щодо поглиблення співпраці України з CCDCOE, створення внутрішніх аналітичних підрозділів і впровадження системи моніторингу кіберготовності як передумови підвищення національної стійкості у цифрову добу. Для зміцнення національної кіберстійкості Україні доцільно імплементувати низку підходів НАТО у сфері кіберзбезпеки: інституційне посилення НКЦК – перетворити НКЦК на повноцінний центр стратегічної координації та аналітичного прогнозування, закріпивши його право ініціювати міжвідомчі рішення; впровадження «whole-of-society» – перевести залучення приватного сектору, академічної спільноти та ГО у формат постійних офіційних партнерств; розширення системи навчань – створити власну національну програму комплексних кібернавчань, побудовану за моделлю Locked Shields, із залученням усіх операторів критичної інфраструктури та центральних органів влади; оцінка кіберготовності – інституціоналізувати механізми регулярної оцінки кіберготовності (наприклад, через NCSI) з подальшим публічним звітуванням та інтеграцією результатів у стратегічне планування.

КОМПЛЕКСНИЙ МЕХАНІЗМ ПУБЛІЧНОГО РЕГУЛЮВАННЯ РОЗВИТКУ РЕГІОНІВ: КЛАСИФІКАЦІЯ З ПОЗИЦІЇ ІННОВАЦІЙНОСТІ

Олександр Слободян — 2026-04-06

Здійснено теоретико-методологічне обґрунтування необхідності категорійного розмежування механізмів публічного регулювання розвитку регіонів у контексті сучасних трансформацій, зумовлених інноватизацією, цифровізацією, процесами децентралізації та євроінтеграції. Доведено, що нечіткість у трактуванні базових понять і механізмів публічного регулювання негативно впливає на якість управлінських рішень, ускладнює формування послідовної регіональної політики та знижує результативність реалізації інноваційних стратегій розвитку регіонів. Запропоновано концептуальне групування і характеристику комплексного механізму публічного регулювання розвитку регіонів з урахуванням різних рівнів його функціонування та спрямованості управлінського впливу.

Аргументовано, що комплексний механізм включає, по-перше, механізми інновацій публічного регулювання розвитку регіонів, а по-друге, інноваційні механізми публічного регулювання, які, незважаючи на безпосередній взаємозв’язок, не є тотожними за своїм змістом і функціональним призначенням. Установлено, що перша група механізмів має системний характер і орієнтована на трансформацію інституційно-управлінської архітектоніки публічного регулювання, формування нових моделей, форм і підходів до управління регіональним розвитком. Натомість друга група механізмів зосереджена на процесуальному вимірі публічного регулювання та спрямована на вдосконалення управлінських процедур, інструментів і практик реалізації регіональної політики. Відповідно, інноваційність у межах першої групи проявляється на інституційному рівні, тоді як у межах другої – на процесуально-інструментальному.

Обґрунтовано доцільність виокремлення третьої групи – механізмів публічного регулювання забезпечення інноваційного розвитку регіонів, які виконують інтегруючу функцію в системі публічного управління. Визнано, що ці механізми поєднують управлінські інновації з фактичними соціально-економічними результатами розвитку реігіонів, забезпечуючи трансформацію інноваційних управлінських рішень у довгострокові сталі ефекти.

СТАН СФЕРИ ОХОРОНИ КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ В УКРАЇНІ У 2025-2026 РР.

Інна Сурай — 2026-04-06

У статті проаналізовано сучасний стан сфери збереження та охорони культурної спадщини України у 2025–2026 рр. в умовах війни за Незалежність України. Розкрито основні виклики, з якими стикається система охорони культурної спадщини в цей період, зокрема масове руйнування пам’яток, загрози розграбування та незаконного вивезення культурних цінностей, інституційну нестабільність і фрагментарність нормативно-правового регулювання. Окрему увагу приділено аналізу трансформацій державної політики у сфері культури, а особливо впливу реорганізацій центральних органів виконавчої влади, ухваленню Стратегії розвитку культури до 2030 р. та останнім змінам у законодавстві щодо деколонізації та перегляду статусу об’єктів культурної спадщини.

У дослідженні описано про сучасний стан цифровізації сфери збереження культурної спадщини в Україні, зокрема рівень розвитку електронних реєстрів, практики 3D-фіксації пам’яток та системи документування втрат у контексті воєнних ризиків. Проаналізовано значення міжнародної співпраці, зокрема стан і динаміку взаємодії України з Європейським Союзом та ЮНЕСКО, у контексті формування та розвитку системи захисту культурних цінностей в умовах повномасштабної війни. Окремо акцентовано увагу на зростанні ролі громадськості та підвищенні рівня суспільної зацікавленості у збереженні культурної спадщини, що проявляється в активізації громадських ініціатив, волонтерських проєктів і професійних спільнот у період воєнного стану.

Зроблено висновок, що, попри масштабні втрати та системні проблеми, у сфері охорони культурної спадщини України формуються нові підходи, спрямовані на посилення державної стійкості, збереження національної ідентичності та інтеграцію міжнародних стандартів охорони культурних цінностей. Разом із цим, в умовах війни спостерігається активізація процесів переосмислення ролі культурної спадщини як чинника національної ідентичності та державної стійкості. Позитивною тенденцією є зростання уваги до цифровізації об’єктів культурної спадщини, розвитку електронних реєстрів, документування руйнувань та інтеграції українських практик у міжнародні програми охорони культурних цінностей.

ОСНОВНІ ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН У СФЕРІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ МИРУ ТА БЕЗПЕКИ: ДЕРЖАВНО-УПРАВЛІНСЬКИЙ АСПЕКТ

Владислав Черніков — 2026-04-06

У статті здійснено системний аналіз основних проблем розвитку міжнародних відносин у сфері забезпечення миру та безпеки з урахуванням державно-управлінського аспекту. Зазначено, що розвиток міжнародних відносин у сфері забезпечення миру та безпеки відбувається в умовах глибокої системної трансформації світового порядку. Основною проблемою залишається фрагментація міжнародної системи безпеки, зумовлена посиленням геополітичної конкуренції, зниженням рівня довіри між державами та домінуванням вузьконаціональних інтересів над принципами колективної відповідальності. Це істотно ускладнює досягнення консенсусу щодо врегулювання конфліктів і знижує ефективність традиційних дипломатичних та багатосторонніх механізмів.

Водночас характер загроз миру та безпеці зазнав суттєвих змін, що виходять за межі класичного міждержавного військового протистояння. Гібридні, кібернетичні та інформаційні загрози, а також використання новітніх технологій, включно зі штучним інтелектом, формують нові вектори нестабільності та ставлять під сумнів здатність чинних міжнародно-правових норм адекватно реагувати на такі виклики. Відсутність універсально визнаних правил і механізмів контролю у цих сферах створює додаткові ризики ескалації конфліктів і підриває основи міжнародної безпеки.

Суттєвою проблемою залишається й інституційна криза глобальної архітектури безпеки. Міжнародні організації, насамперед, Організація Об’єднаних Націй, часто демонструють обмежену спроможність оперативно та ефективно реагувати на нові загрози, що стимулює наукові й політичні дискусії щодо необхідності їх реформування, оновлення мандатів та посилення багатосторонніх форматів співпраці. У цьому контексті зростає значення ініціатив, спрямованих на модернізацію глобального управління, зокрема таких, як «Пакт заради майбутнього», які відображають прагнення адаптувати систему колективної безпеки до реалій XXI ст.

Проблеми розвитку міжнародних відносин у сфері забезпечення миру та безпеки мають комплексний і взаємопов’язаний характер, поєднуючи геополітичні, технологічні та інституційні виміри. Їх подолання потребує не лише оновлення міжнародно-правових норм і реформування глобальних безпекових інституцій, а й формування нової культури міжнародної взаємодії, заснованої на принципах багатосторонності, відповідальності та спільного реагування на глобальні виклики.

ПУБЛІЧНО-ПРИВАТНЕ ПАРТНЕРСТВО ЯК ІНСТРУМЕНТ МОДЕРНІЗАЦІЇ МЕХАНІЗМІВ ПУБЛІЧНОГО УПРАВЛІННЯ ЦИФРОВОЮ ТРАНСФОРМАЦІЄЮ ОСВІТИ В ТЕРИТОРІАЛЬНИХ ГРОМАДАХ

Ганна Чумакова — 2026-04-06

У сучасних умовах розвитку цифрової економіки та трансформації системи публічного управління особливого значення набуває модернізація механізмів управління освітньою сферою на рівні територіальних громад. Цифрова трансформація освіти передбачає впровадження інформаційно-комунікаційних технологій, цифрових платформ навчання, інноваційних освітніх сервісів і модернізацію освітньої інфраструктури. Водночас обмеженість фінансових ресурсів органів місцевого самоврядування, недостатній рівень технологічного забезпечення закладів освіти та потреба швидкого впровадження інновацій актуалізують пошук ефективних інструментів управління цими процесами.

Одним із таких інструментів є публічно-приватне партнерство, яке забезпечує об’єднання ресурсів держави, територіальних громад і приватного сектору для реалізації інноваційно-інвестиційних проєктів у сфері освіти. Використання механізмів публічно-приватного партнерства сприяє модернізації освітньої інфраструктури, розвитку цифрових освітніх платформ, упровадженню технологій дистанційного та змішаного навчання, а також підвищенню ефективності управління освітніми процесами на місцевому рівні.

У статті досліджено роль публічно-приватного партнерства як інструменту модернізації механізмів публічного управління цифровою трансформацією освіти в територіальних громадах. Проаналізовано напрями застосування партнерських моделей у розвитку цифрової освітньої інфраструктури, упровадженні інноваційних технологій та формуванні сучасного цифрового освітнього середовища. Визначено переваги використання партнерських механізмів у забезпеченні інвестиційної підтримки цифровізації освіти, підвищенні ефективності управління освітніми ресурсами та стимулюванні інноваційного розвитку територіальних громад.

Обґрунтовано необхідність удосконалення інституційних, організаційних та економічних механізмів публічного управління цифровою трансформацією освіти на основі розвитку публічно-приватного партнерства.